Стара фортеця: Відступ

Пройшло кілька напружених годин, час від час від бандитів в сторону фортеці летіли стріли та арбалетні болти. Один із гвардійців зазівався і отримав болт в горло, з коротким криком бездиханне тіло полетіло вниз, до підніжжя стін. Зі сторони розбійників почувся радісний крик: 

- Ну шо ж, один вже здох, ща чучуть і ми всіх свиней переріжем, ібо нема чого лазити на нашу територію, навіть якщо ви і королівські пси.

- Так, та сволота мене вже дістала, - в серцях гаркнув Орт,- від їх болтів і стріл ми за два дні втратили більше солдат чим, за всі бої. 

- Ну, і, що ти пропонуєш? Нас кілька десятків, їх кілька сотень, хоч полягти героєм, як ті воїни, за яких ти розказував мені у дитинстві?

- Мені здається, що вони колись були для тебе прикладом вірності Вітчизні та нашому Королю. Чи вже все пройшло захоплення, і ти готовий накласти  у штани від страху, коли відчув перше небезпеку? Це Гвардія синку, так, що звикай.

- Ну і до чого, я маю звикати, до того, що скоро загинемо, якщо той хід нікуди не веде? 

Зненацька з південної башти впав досить великий камінь і покотився в сторону бандитів.За мить почулися крики болі та проклять перемішані з брудною лайкою. Орт та Сторн побігли до башні.

- Ну і хто це додумався зробити, - спитав Стоорн, - хіба я не наказував ніякого самоуправства?

- Воно якось саме розхиталося командире,  - відповів один з мечників, -  і ми, вирішили, скинути його поки він не завдав нам ще більшої шкоди. 

В лісі де розбили свій табір розбійники пролунав зву сигнального рогу, і слідом за ним почувся тупіт сотень ніг.

- Ну, от, молодці,- стомлено сказав Орт, - вони вирішили, що потрібно відповісти на наш камінь штурмом.Всі до зброї і на стіни, приготуватися до штурму. Лучники намагайтеся не витрачати стріли даремно.

Якраз в цей час, до Сторна підбіг Парсиваль. Хоч він був вимазаний брудом та павутиною, на його обличчі сяяла посмішка.

- Гарні новини командире, тунель має вихід у печері за кілька миль звідси, ми можемо відступати.

- Новини то гарна, але в нас є одне але...

- І яке ж командире?

- Розпочинається нова атака.

- Що будемо робити? Ми за крок до можливого порятунку.

- Парсивалю, візьми кілька солдат, і починайте відносити в тунелі наших поранених, а ми стримаємо розбійників як можна довше, і з тими кому пощастить приєднаємося до тебе. І це наказ. Якщо ми загинемо, ти маєш дійти до столиці, розповісти все, що тут відбулося.

В фортеці почався активний рух. Кілька десятків людей почали снувати туди-сюди немов мурахи. Кілька десятків мечників схопили каменюки і причаїлися за стінами фортеці, лучники неспішно виглядали собі цілі, і час від часу робили постріли. Майже кожен постріл супроводжувався болісним криком, та гучними прокляттями у сторону гвардійців. Ураз на ділянці стіни, яка була найбільш потрощеною, та здавалося трималася чудом показалася голова одного із, розбійників. Стрімким рухом, він вискочив на стіну дістав з-за спини величезну бойову сокиру та рубонув нею молодого гвардійця який переляканим очима дивився на нього. Сила удару була настільки сильною, що тіло нещасного буквально розлетілося  на дві частини. З диким криком розбійник кинувся на наступного гвардійця, а за ним почали з'являтися все нові та нові бандити.З прокляттями Сторн кинувся, на зустріч бандиту з сокирою. Молодий капітан був  озброєним довгим мечем викуваним в найкращих королівських кузнях. З голосним грюкотом зійшлися меч та сокира, капітан похитнувся, побачивши це, розбійник ще сильніше замахнувся сокирою, і якби Сторн не відкотився в бік тут би й був йому кінець. Зненацька розбійник захрапів, і впав на коліна. Виявляється поки він зосередив всю увагу на Сторнові Орт непомітно підкрався до нього і засадив свого меча йому прямо у спину.

- Дядьку, ти ж, говорив, мені, що поєдинок має бути благородним, - хрипло переводячи подих сказав Сторн.

- Ага, так, благородним. Забудь усі ті дурниці які я тобі колись говорив, в бою в тебе одне завдання - вижити і не має значення, як ти, це зробиш.

 А тим часом все нові розбійники з'являлися на стінах. Вони накидалися як дикі звірі, на гвардійців і тіснили їх, із стін. То тут то там, чулися крики повні болі і розпачу. Сторн як одурілий рубався на стіні, разом із кількома гвардійцями йому вдалося відтіснити розбійників назад і навіть відкинути одну із драбин. Та в цей час, із гучним тріском ворота в фортецю почали тріскатися.
-  Всі до тунелю,- закричав Орт перекрикуючи звуки бою.

Та на жаль його по почули не всі, у західній вежі, залишилося кілька солдат, які відчайдушно оборонялися від переважаючих розбійників. Сторн перед самим входом в тунель було смикнувся, аби кинутися їм на допомогу, проте Орт зловив його за руку і стиха промовив:

- Хлопче, не роби з себе героя, ти вже нічим їм не допоможеш.

- Але ж там наші, люди, не можна їх кидати напризволяще.

- Вони вже мертві, і протримаються максимуми хвилину, дві, не думаю, що буде якась користь якщо, ти приєднаєшся до них.

- Дядьку, ти безсердечний.

- Ні синку, я просто бачив війну, і знаю, що і як тут відбувається.

З цими словами Орт потягнув Сторна в прохід,  та крикнув гвардійцям:

- Ей ви, завалюйте прохід, ми звідси забираємося, і я б не радив вам залишати тим скотам дорогу якою ми тікаємо